Бригантина

Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?

–  Так оце ти і є Порфир Кульбака?

–  Там написано.

Директор уважно вдивлявся в папери.

–  Школу кинув… Вдома не ночував… Де ж ти ночував?

–  А де ніч застане.

–  У нас треба говорити точніше: де саме?

–  Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном… Або в клубі на горищі…

–  А вдень?

По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:

–  Вдень рибку ловив.

–  На які ж гачки?

–  По-вашому, на гаки-самодери гачив?

–  А то ні?

Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:

–  Гачив, гачив - по тижню й Дніпра не бачив…

Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських… Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті - в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, - такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак… Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер… І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота… Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях,у передчутті психологічної дуелі. “Не боюся вас. Остригли - хай… А бити не маєте права!” Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, - бувають із таких дуже запеклі… І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, - наплакалась, видно, мати від нього.

–  Так, так, - директор знов зазирнув у папери.
– Матір кинув… Бродяжив… Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно… Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усміхнувсь, - вже океанські заходять?

Хлоп'я вловило іронію, відповіло в тон:

–  Крізь очерети навряд чи проб'ються… - І потім серйозно: - Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.

–  А ти чого там опинивсь?

–  На кораблі дивитися - хіба не можна?

–  Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?

–  Може, й збиравсь.

–  Куди ж, як не секрет?

–  Ну хоча б на лиман…

–  А на лимані що?

–  Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами - його і на озерах, і в очеретах… Веслом махнеш - сонця не видно!

Хлоп'я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.

–  А після лиману ще кудись були наміри?

–  А що? Куди душа забажав… Галасвіта!

Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:

–  Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.

–  А ви матір мою спитайте… Тільки що - так одразу: “А-а, галасвіта б ти пішов!”

–  Галасвіта - це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, - сказав директор.
– Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах… Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?

–  Я й від вас утечу.

–  Зловимо, - спокійно мовив директор.
– Один філософ казав: “Світ повив мене, та не спіймав”, але то був, певне, недосконалий світ… А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако…

–  Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!

В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:

–  Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки - з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.

Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться… Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного… Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.

Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.

Міцний підкинули горішок. Відчувається, має він свої уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожній найдикішій своїй витівці він знайде виправдання, і сумління не мучитиме його, а ви в своїх дисертаціях можете хіба що записувати: дисгармонія поведінки… деформація характеру… підвищена агресивність…

–  Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерій Іванович, я - директор школи. А це - Ганна Остапівна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька республіки, - директор поглядом вказав на сиву розповнілу жінку, яка щойно допитувалась про новий континент… Зараз вона сиділа коло столу з ледь помітною усмішкою на спокійнім обличчі, розплилім, як тісто. Що людина думає про тебе - нічого на такім обличчі не прочитаєш… - А це Борис Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кітелі.
– Справжній морський вовк, підводник… Натренований так, що може в цілковитій темряві навпомацки пробоїну залагодити…

Хлоп'я спідлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечі влиті, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'їв на флотських харчах. Комір кітеля ледве сходиться на в'язистій шиї. Справді, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсім не страшний. У директора вигляд якийсь дівчачий, інтелігентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скріпкою, то краваткою, - такі, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк…