Шрифт:
За вікном тихо падав сніг. Білі сніжинки кружляли та обережно спускалися долу. Було дуже спокійно.
Я сиділа на дивані у своїй улюбленій позі – підібгавши під себе ноги та накрившись пледом. Люблю ці хвилини самотності. Просто уявляєш, що ти одна на всьому світі, можеш зробити все, що завгодно і ніхто тебе не потурбує. Кажуть, самотність – це погано, але я завжди вірила, що кожен повинен час від часу побути на самоті, заглянути в себе самого.
Як завжди в такі хвилини рука мимоволі потяглася до фотоальбому. Тут все моє життя. Хтось скаже: «Та яке там в тебе було життя. Ти ж ще молода». Ну нехай і молода, але ж і у мене є що пригадати.
От – веселе дитинство, улюблені іграшки. Мама, брат, бабуся, тато… Вкотре навертаються на очі сльози, адже ось він поряд такий усміхнений, рідний, ЖИВИЙ!... А зла пам’ять підсовує іншу картинку – кладовище, похорон і найстрашніший в світі звук, коли в гроб твоєї найріднішої душі вбивають цвяхи… Але ні, ні, не можна плакати, треба йти далі, вчитися жити без нього. Перегортаю сторінку і бачу школу, друзів, перше кохання. А ось і студентські роки, гуртожиток, гучні вечірки, радісні обличчя навколо.
Як там у Єсеніна: «не жалею, не зову, не плачу…». «Не зову» так це вже точно. Немає кого і навіщо кликати з минулого життя. Всі розбіглися по своїх дорогах і навряд чи хочуть чути примар минулого. «Не плачу», ну майже й не плачу. Хіба що так, інколи, коли хочеться дати вихід всьому,що наболіло. Це мабуть навіть корисно, адже отак наревешся, витреш очі, і серйозно думаєш: «Чого це я? Воно ж того не варте!» А ось «не жалею»… Тут все набагато складніше. Наші жалкування нам не підвладні. Наче сидить у кожного в середині таке собі бісеня і, прокидаючись час від часу, шепоче : «А що було б якби тоді….». Ніхто з нас не має влади над часом і не може повернутися назад і почати все з початку, піти по іншій гілці своєї долі, ніби пересісти на інший потяг. Так, і справді, а що було б якби я не настояла на своєму і не поїхала в інше місто поступати, не зустріла свого майбутнього чоловіка, не погодилася працювати у маленькому селі? Мабуть, все було б зовсім інакше. Як на екрані телевізора перед очима замелькали різнокольорові малюнки: місця, роки, обличчя, обличчя, обличчя. Скільки людей я зустрічала за все своє коротке життя! Ось однокласники, мій любимий 11 –а, деяких пам’ятаю чітко, ніби щойно попрощалися, інші спогади розпливлися, тануть у хвилях пам’яті. Ось одногрупники, друзі по гуртожитку. Нажаль, з усіма втрачений зв’язок, мабуть назавжди. І фотоальбом вже непотрібен, картинки пливуть перед очима самі по собі. Дивно влаштований наш мозок: здавалося б важливі моменти життя не тримаються у пам’яті, а неважливі але вражаючі назавжди закарбувалися у вигляді яскравих спалахів. Дитячий садок, перший клас, іспити – пройшли для моєї пам’яті непомітно, але ніколи не забути перше падіння з велосипеда, подорожі з батьком, пікніки з друзями. І, звісно, весілля та народження дітей. Я не можу порахувати скільки разів за останні чотирнадцять років моє маленьке бісеня нашіптувало «а якби…». А потім випливають інші картинки – ми з дітьми в зоопарку, разом на річці, смажимо шашлик, просто лежимо всі на дивані, коли вимкнули світло – і стає тепліше, хочеться пригорнути всіх до серця і ніколи не відпускати.
Все було б ідеально якби… Ну ось чому завжди в моєму житті існує оте «ЯКБИ»! В такі хвилини самотності хочеться вірити, що все добре, а не чекати із застиглим серцем коли відчиняться двері. Мені іноді здається, що я й не живу зовсім, ну принаймні не дихаю, поки не побачу, а краще сказати, почую свого чоловіка, коли він приходить додому, тому що дивитися на нього боюся. Навіть собі боюся зізнатися як хочеться вірити в “happy end”. Ну нехай не назавжди, ну хоч на сьогодні нехай все закінчиться добре, хай сьогодні не буде крику, болю, розчарувань, бо кожного разу здається, що серце не витримає і зупиниться назавжди. А що тоді? Кому я зроблю краще? Вже точно не моїм покаліченим діточкам, які і так за своє життя переслухали надто багато бруду. Ну нехай хоч сьогодні він прийде додому людиною, яку я колись любила.
Тихенько рипнули двері, хтось завозився в передпокої. Серце зупинилося, затремтіло від чекання. В кімнату влетіло моє маленьке щастя, мій синочок.
– Привіт, матуся! Я вже вдома.
– Привіт, мій маленький. Я на тебе чекала
Тихенько зайшов чоловік, привітно подивився на нашу ідилію, посміхнувся, і сказав:
– Привіт, мамуля. Я його з садочка забрав, вибач, в коридорі повний безлад. Ми по дорозі в сніжки гуляли.
– Ага, гуляли. Я татка переміг.
– Молодець. Ти вже зовсім дорослий
– А де ж наша доросла? Анюта вже прийшла? – запитав чоловік
– Ні, я…
Відчинилися двері і забігла донечка:
– Привіт усім. Я голодна, мабуть слоненятка б з’їла.
– Зараз будемо вечеряти, мийте руки.
Я поспішила на кухню займатися своїми звичними справами а на душі буяла весна, було тепло і затишно. Все забулося, ніби і не боліло ще хвилину тому серце, не катували вбивчі думки. Я живу! Хоча б сьогодні! Хоча б іще один день не карати себе, не думати про погане! Я вдома, саме там, де і повинна бути на зло всім бісенятам. Все таки «не жалею»!