Чтение онлайн

Останні її слова пролунали як стогін. Вона заридала і впала на підлогу. Її крик немовби в мені щось розбив, і я підскочив до неї, схопив за плечі; вона пручалася, відштовхувала мене, ридаючи без сліз, кричала:

— Пусти! Пусти! Ти мною гидуєш! Я знаю! Я так не хочу! Не хочу! Ти ж бачиш, сам бачиш, що це не я, не я, не я…

— Замовкни!— кричав я, термосячи її.

Ми обоє кричали, мов навіжені, стоячи одне перед одним навколішках. Голова Гері безживно хиталася й билася об моє плече, а я щосили притискав її до себе. Раптом ми завмерли, важко дихаючи. З крана розмірено капала вода.

— Крісе…— насилу видушила з себе Гері, уткнувшись обличчям у моє плече.— Скажи, що я повинна зробити, щоб мене не стало, Крісе…

— Перестань!— гримнув я на неї.

Вона підвела голову й пильно подивилася на мене.

— Як?.. Ти теж не знаєш? Нічого не можна придумати? Геть нічого?

— Гері… зглянься…

— Я хотіла… ти ж сам бачив. Ні. Ні. Пусти, я не хочу, щоб ти мене торкався! Тобі гидко.

— Неправда!

— Правда. Тобі гидко. Мені… мені самій… теж. Якби я могла… Якби я тільки могла…

— Ти наклала б на себе руки?

— Так.

— А я не хочу, розумієш? Не хочу, щоб ти себе вбила. Я хочу, щоб ти була тут, зі мною, і більше нічого мені не треба!

Величезні сірі очі Гері вп’ялися в мене.

— Як гарно ти брешеш… — зовсім тихо сказала вона.

Я відпустив її й підвівся з колін. Гері сіла на підлозі.

— Скажи, що я повинен зробити, аби ти мені повірила? Я кажу те, що думаю! Це правда. Іншої правди нема.

— Ти не можеш сказати правду. Я не Гері.

— А хто ж ти?

Вона довго мовчала. У неї затремтіло підборіддя, і, опустивши голову, вона прошепотіла?

— Гері… але я знаю, що це неправда. Ти не мене… любив там, колись давно…

— Так,— сказав я.— Те, що було, вже минуло. Воно померло. Але тут я люблю тебе. Розумієш?

Вона похитала головою.

— Ти добрий. Не думай, що я не можу оцінити все те, що ти робив. Ти намагався робити якнайкраще. Але марно. Коли три дні тому я вранці сиділа біля тебе й чекала, поки ти проснешся, я ще нічого не знала. У мене таке відчуття, ніби то було давно, дуже давно. Я поводилась, мов божевільна. В голові все ніби повив якийсь туман. Я не пам’ятала, що було раніше, а що пізніше, і нічому не дивувалася, наче після наркозу чи тяжкої недуги. І я навіть думала, що, може, я хворіла, але ти не хочеш мені цього сказати. Та потім деякі факти примусили мене замислитися. Ти знаєш, які саме. Дещо прояснилося у мене в голові вже після твоєї розмови там, у бібліотеці, з тим, як його, зі Снаутом. Але ти не хотів мені нічого сказати, тож я встала вночі і ввімкнула магнітофон. Я збрехала тобі тільки раз, один-однісінький раз, Крісе, бо справді потім сховала його. Той, хто говорив… як його звали?

— Гібарян.

— Так, Гібарян. Тоді я довідалася про все, хоча, щиро кажучи, й досі нічого не можу збагнути. Я не знала одного: що я не можу… що я не є… що це так скінчиться… що цьому не буде краю. Про це він нічого не казав. А втім, може, й казав, та ти раптом прокинувсь, і я вимкнула магнітофон. Одначе я й так почула достатньо, щоб зрозуміти: я не людина, а тільки знаряддя.

— Що ти кажеш, Гері?!

— Так, знаряддя для вивчення твоїх реакцій чи щось подібне. У кожного з вас є такий… така, як я. Все ґрунтується на підсвідомих споминах чи уяві… А втім, ти знаєш це краще, ніж я. Він говорив про страшні, неймовірні речі, і якби все це так не збігалося, я б, мабуть, не повірила!

— Що збігалося?

— Ну, що мені непотрібний сон і що я весь час повинна бути коло тебе. Ще вчора вранці я думала, що ти мене ненавидиш, і через те була нещасна. Боже, яка я була дурна! Але скажи, сам скажи, хіба я могла собі уявити?! Хіба ж Гібарян ненавидів ту свою… А як він про неї говорив! Тільки тоді я зрозуміла: хоч би я що робила, це нічого не змінює, бо, хочу того чи ні, для тебе це однаково буде тортурою. Ба ні, ще гірше, бо знаряддя тортур мертві і ні в чому не винні, як камінь, що може впасти і вбити. А щоб знаряддя здатне було бажати добра й любити, цього я не могла собі уявити. Мені б хотілося розповісти тобі принаймні те, що коїлося зі мною тоді, коли я все зрозуміла, коли слухала магнітофонну стрічку. Може, це стане тобі в пригоді. Я навіть пробувала записати…

— Через те ти й увімкнула світло?— запитав я здушеним голосом.

— Так. Але з цього нічого не вийшло. Бо я шукала в собі, знаєш… їх — те щось зовсім інше, я наче збожеволіла, повір мені! Якийсь час мені здавалося, що під моєю шкірою зовсім немає тіла, що всередині у мене щось інше, що я тільки… тільки оболонка. Щоб ошукати тебе. Розумієш?

— Розумію.

— Коли лежиш уночі отак годинами без сну, то думкою можна залинути дуже далеко, та ти й сам це добре знаєш…

— Знаю…

— Але я відчувала своє серце і, зрештою, пам’ятала, що ти брав на аналіз мою кров. Яка в мене кров? Скажи, скажи правду. Адже тепер уже можна.

— Така сама, як і в мене.

— Справді?

— Присягаюсь тобі.

— Що це означає? Знаєш, я потім думала, що, може, це заховане десь у мені, що воно… може, дуже маленьке. Однак я не знала, де саме. Тепер я думаю, що просто викручувалась, бо дуже боялася того, що хотіла зробити, й шукала якогось іншого виходу. Але, Крісе, якщо в мене така ж сама кров… якщо все так, як ти кажеш, то… Ні, це неможливо. Адже тоді я б умерла, правда? Виходить, щось усе-таки є, тільки де? Може, в голові? Але ж я думаю цілком нормально… і нічого не знаю… Якби я думала цим, то повинна була б одразу все знати й не любити тебе, а тільки вдавати і розуміти вдало… Крісе, благаю тебе, скажи мені все, що ти знаєш, може, вдасться щось зробити?

— Що саме?

Вона мовчала.

— Ти хочеш умерти?

— Мабуть.

Знову запала тиша. Я стояв над зніченою Гері, дивлячись на порожній зал, на біле емальоване обладнання, на блискучі розсипані інструменти, немовби шукав щось конче мені потрібне, проте ніяк не міг знайти.

— Гері, можна й мені щось сказати?

Вона очікувала.

— Так, це правда, що ти не зовсім така, як я. Та це зовсім не означає, що ти гірша за мене. Навпаки. Зрештою, можеш думати, що хочеш, але завдяки цьому… ти не вмерла.

Якась дитяча, жалісна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Невже це означає, що я… безсмертна?

— Не знаю. В усякому разі, ти не така смертна, як я.

— Це страшно,— прошепотіла Гері.

— Може, не так страшно, як тобі здається.

— Але ж ти мені не заздриш…

— Гері, це скоріше питання твого… призначення — я б так назвав це. Знаєш, тут, на станції, твоє призначення, по суті, таке ж невиразне, як і моє, як і кожного з нас. Ті двоє продовжуватимуть експеримент Гібаряна, і може статися все, що завгодно…