Посланець
Шрифт:
— Звісно, у повітрі…
— Тобто як у повітрі? — отетерів майор.
— Я ж бачу, виліти не скасовані…
— Воно дійсно… Але отак — раптом летіти. — Густав нерішуче почухав потилицю.
Далеко в полі край шляху линвою здіймалася курява. Ця линва, спочатку гостра, а чим далі до обрію пухнастіша й розпливчаста, списом пронизувала степ у напрямку до аеродрому. Візуальний слід машини, яку саму ще й оком не можна було спостерегти. «А якщо це вже Дітріх?»
— Згадай власні слова, Густаве: «Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все!» Чи ти просто хизувався переді мною? Що ж, тоді поглянь на мій офіційний припис. Читай ось тут: «Представникам військової і громадянської влади всіх рангів усіляко сприяти гауптманові Адольфу Шеєру у виконанні його обов'язків військового кореспондента; забезпечувати за його вимогою всіма видами транспорту, в тому числі бойового…» Утямив?» «За його вимогою…» «В тому числі бойового…» А ти перепудився! Ех ти, ас… На ось, візьми собі на схов мій припис, поки я літатиму.
— Та що ти, Адольфе! Я б і так! — Однак припис взяв, акуратно згорнув і сховав до кишені кітеля. — А вигадка у тебе все-таки пречудова — інтерв'ю в повітрі! — знову пожвавішав він. — І справді блискуча… Є в тебе на плечах кебета!
До них лінивою ходою наблизився рудий унтерштурмфюрер Майєр.
— Про що у вас торг? — запитав ніби знехотя.
— Ось споряджаємо пана кореспондента в бойовий виліт! — гордовито пояснив майор. — Таки недарма його нагородили медаллю за хоробрість…
— За пана Шеєра відповідаєте головою.
— Головою відповідатимуть мої найкращі аси-винищувачі Гюнтер Зур і Зігфрід Гюде! До того ж маю спецлітак для аерофотозйомок. З запанцированим салончиком… На ньому пан Шеєр і полетить. Якраз літак готують на розвідвиліт. Ти готовий, Адольфе?
— Ще б пак! Лютке, камеру перевірив?
— Т-т-так…
— Відповідай жестами. Отже, летимо! Ясно?
Ганс Лютке розуміюче хитнув головою.
— Ага, ось і мої хлопці — Зур та Гюде! От що, панове, сьогодні будьте особливо уважні — з Петерсоном полетить пан військовий кореспондент Адольф Шеєр. Відповідаєте головою! А то, бачите, за нього вже СД турбується… Отож, пам'ятайте: в повітрі у пана Шеєра ви — служба безпеки. Ясно?
— Слухаюсь, пане майор! — виструнчилися аси, зверхньо позираючи на рудого Віллі.
— Де Петерсон?
— Уже в літаку.
— Тоді ходімо!
— До побачення, Віллі!
— Щасливо повертайся, Адольфе!
— Передай фрейлейн Бергер мій повітряний поцілунок!
Густав Готтфрід зареготав: з приписом пана кореспондента в кишені почував себе дуже впевнено.
За кілька хвилин Шеєр і Лютке вже крокували до літака з парашутами за плечима. З ними Готтфрід.
Їх зустрів лейтенант. Назвав себе Петерсоном і доповів про готовність до вильоту.
— Вернер там?
— Ні… Вчора загинув… Поведу сам, без штурмана.
Готтфрід сумно зітхнув, співчутливо похитав головою.
— Останнім часом людей не вистачає… Але нічого, у вас буде надійне прикриття, — сказав Шеєру.
— Завдання одержав?
— Одержав, пане майор.
— Зроби для кореспондента аерофотозйомки.
— Слухаюсь.
Готтфрід повернувся до Шеєра:
— Літак летить до росіян, за лінію фронту… Фотозйомка шляхів і таке інше…
«У тил, до росіян, — відгукнулось у серці Шеєра. — Випадок, якого більше може не бути…»
— Мене цікавлять серйозні операції, Густаве, — відповів Шеєр, — а небезпека… Це якраз те, що зацікавить мого читача.
— Вас супроводжуватимуть двійко «месерів». Можливо, тобі пощастить взяти участь у повітряному бою.
Густав Готтфрід заглянув у літак до Петерсона, потім повернувся до Шеєра:
— Ось ти, Адольфе, кпинив з моїх «цвинтарних» помовок. А чи знаєш, що на деяких аеродромах були випадки, коли партизани до літаків ліпили міни? І на що лишень розраховують ці російські фанатики? Тобі не здається, Адольфе, що скоро нам кластимуть міни до кишень?
Шеєр мовчки роздивлявся літак, який мав вирішити його долю. Це була двомоторна фортеця з великим розмахом крил, добре озброєна. Виглядав на бомбардувальника. Але де ж його бомбові люки?
— Заздрю тобі, Адольфе, — між тим невтомно просторікував бравий Густав. — Ти такий опанований і водночас нерозважний. Тебе теж ніякий біс не бере. І тоді, на вечірці, ти був надміру терплячий. Сто чортів! А потім спокійнісінько набив пику тому нахабі…
Шеєр посміхнувся:
— Ось таким ти мені подобаєшся, Густаве.
— Яким це?
— Коли жартуєш.
— Атож, моя весела вдача до смаку всім!
— Ось що, Густаве, я, звісно, не авіатор, але як кореспондент, сподіваюся, маю право поцікавитись… Мені здається, що цей літак — бомбардувальник, але…
— Абсолютно точно, Адольфе! Цей чудовий літак має інше призначення. Замість бомболюків зроблено гарний салон для транспортування вищих чинів. Зручно, хіба ні? Тому мене й штурмують місцеві князі.
«Дідько візьми, — помислив, — а що, коли у цьому салончику мені одягнуть наручники, і — прямісінько нах Берлін…»
— Цей же літак, — провадив майор далі, — використовується і для аерофотозйомки:. має винятково чутливе устаткування для цього.
— А «фоке-вульфи»? — запитав Шеєр. — Я вважав, що лише наші славні «фоки» використовуються для повітряної розвідки.
— Це так, коли вони є, — відповів майор. — Та позавчора росіяни останнього збили. Нових ще не одержали. Ось і вивозить нас цей бундючний «пан на спецзамовлення…» Ну, Адольфе, — Густав поглянув на годинник, — тобі вже час! За півгодини побачимося. Чекатиму тебе тут, мов найвродливішу коханку! Бувай!