Чтение онлайн

У приймальні штурмбанфюрера сидів рудий здоровань з невідповідним до загального метушливого піднесення байдужим виразом обличчя. Він одним пальцем, явно знічев'я чи з нудьги, тицяв у клавіатуру друкарської машинки.

Ковзнув холодними очима по Шеєру, помітив Шютце і одразу мило пожвавішав:

— О, Шютце, вже тут! Воістину у штабі не баряться з прочуханкою… Де пакет?

— Помилка, Віллі. Я тут, але без прочуханки. Але що у вас трапилося?

— Партизани. Кінна атака… Це був жах! Комендант Функель буквально осатанів — партизани звели нанівець усі його зусилля застрашливої дії: захопили з собою геть усіх повішених…

Шютце співчутливо похитав головою:

— Обов'язково перекажу вашу розповідь у штабі! Але дозвольте відрекомендувати гауптмана. Адольф Шеєр, кореспондент з Берліна, історик. Прибув…

— Чого ж ви досі мовчали? — Віллі Майєр пружно схопився на ноги. — Знаємо і давно чекаємо. Гадаю, штурмбанфюрер попри все прийме вас негайно, — і він зник за дверима кабінету Хейніша.

— Цей Віллі, — переконано похитав головою обер-лейтенант, — пречудовий хлопець! Дотепник, яких мало… А розумник! Нема чого й казати… На нього можна покластися!

— Прошу, панове! — розчахнув двері Віллі.

За ніч обличчя Хейніша посіріло, очі почервоніли від безсонної напруги, у пальцях він крутив зламаний олівець. Шеєр спостеріг ще кілька зламаних олівців, викинутих до кошика. Проте штурмбанфюрер намагався зустріти їх привітно й витримано.

— Радий вітати вас, панове! — мовив прихильно. — З щасливим прибуттям, Адольфе! Сподіваюся, мені, як старому друзяці вашого гідного усілякої поваги батька, дозволено тік до вас звергатися.

— Про що мова, пане Хейніш! — розчулено озвався Шеєр. — Я тому й просився у Берліні саме до вас.

— Так, мене повідомив про це обер-фюрер СС Корземан, майбутній начальник поліції та СС рейхскомісаріату «Кавказ». Мені дуже приємно, що сином мого трагічно загиблого друга піклуються такі високі особи. Вибачте, Адольф… Шютце, а ви у якій справі тут?

Чий більше промовляв штурмбанфюрер Хейніш, тим більшою повагою мимовільно проймався обер-лейтенант до свого випадкового супутника і виструнчено дерев'янів, з летким переляком пригадуючи свої вільні промови з цим істориком, що виявився птахом дуже високого злету. А що, коли цей Шеєр от зараз бовкне щось недоречне? Тому, коли Хейніш звернувся до нього, він гаряче відповів:

— Гер штурмбанфюрер, я мав щастя познайомитися з паном Шеєром під час нічної сутички з партизанами в горах. Пан гауптман особистим прикладом підняв солдатів в атаку. Справжній офіцер! Я вважав справою честі запропонувати панові Шеєру штабну машину, оскільки його власна згоріла.

Хейніш поважно набундючився:

— Ви правильно вчинили, Шютце. І я радий саме від вас чути про сміливі дії гауптмана. Сподіваюся, ви потоваришували?

— Так точно! — клацнув закаблуками Шютце.

— Як ви гадаєте, чи заслуговує пан Шеєр на бойову нагороду?

— Безумовно!

— Обер-лейтенант перебільшує, — скромно озвався Шеєр. — Просто я діяв, виходячи з обставин, що несподівано склалися, як і належить німецькому офіцерові. До речі, обер-лейтенант Шютце теж не губився в бою…

— Тільки так і належить поводитися істинним арійцям, — схвально проказав Хейніш. — Дякую, обер-лейтенанте, за вашу турботу про пана Шеєра, а зараз мені необхідно побалакати з ним особисто. Розумієте?

— Слухаюсь, гер штурмбанфюрер!

— Давно з Берліна? — запитав Хейніш, коли двері за Шютце зачинилися. — Та ви сідайте.

— Пішов четвертий місяць, як перебуваю в діючих частинах, — відповів Шеєр, присаджуючись.

— О, то ви попри юнацьку зовнішність старий бойовий вовк! — силувано пожартував Хейніш.

— Як сказати, — у тон йому відповів Шеєр, — моя зброя — перо, а поле бою — наука.

— Це покликання чи обов'язок?

— І перше, і друге, пане Хейніш.

— Якщо я не помиляюся, ваш батько не збирався робити з вас вченого. Старий Шеєр мріяв про сина-вояку! Хіба ж ні!

— А хіба не справдилися мрії батька? — Адольф поглядом вказав на свої погони. — Окрім того, це саме він порадив мені йти на історичний факультет, щоб бойовито боронити нордичну історіографію від нападок плутократів і фальсифікаторів. Ми мусимо в усій красі поновити у світі величну історію арійської раси. Прикладом для мене е мій старший колега, зондерфюрер СС барон Болко фон Ріхтгофен.

— Чудово! — погодився Хейніш. — До речі, Адольфе, зараз у нас плідно працює група науковців і діячів культури зі штабу «Кюнсберг» на чолі з картографом міністерства закордонних справ, гауптштурмфюрером СС паном Краллертом. Так от, — зумисне наголосив Хейніш, — вони спалили геть усі матеріали, які лишень знайшли, якогось Кости Хетагурова, але й досі полюють на його шкідливі рукописи та чернетки. Щоб і гадки про нього не було! Недолюдки-унтерменші не мають права на власну культуру та історію.

— Цілком з вами згоден, пане Хейніш. Цей корисний та ефективний досвід нині поширено по всіх окупаційних військах.

Почувши це, Хейніш щиро мовив:

— Ви й не уявляєте собі, Адольфе, як приємно мені було з вами балакати, радий, що ми розуміємо один одного з півслова. У фронтових умовах — слово честі! — це розкіш.

— Коли так, то я щасливий, що завдав вам кілька приємних хвилин.

— Тепер скажіть мені, Адольфе, вам потрібна якась допомога в роботі над книгою? Можливо, загальна консультація… Ну, про побутові умови я й не кажу — чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені! Зізнаюсь, — Хейніш лагідно посміхнувся, — і квартиру, і господарку спеціально для вас зберіг, бо на них обох наша тутешня чоловіча стать страшенно ласа! Машину — само собою…