Пісні, Руданський Степан Васильевич - читать онлайн бесплатно

Пісні

2012 г.

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Руданський С. В.

ПІСНІ

ПРЕСЛІВ’Я

Спив до дна я прикрий келих За здоров’я долі, І з похмілля моє серце Розривають болі. Нащо ж, мила, мої думи, Нащо твої чари, Коли з ними враз по серцю Бродять чорні хмари? Правда, мило мені було, Як ти обіймала І опущене покрів’я З думки підіймала І на розум накидала, - Правда, мило було!.. Моє серце в цілім морі Розкоші тонуло. Я забув про все на світі, На все не вважав-єм, Я й себе забув самого, Мало пам’ятав-єм. Спам’ятався - а ти щезла… Розум холодіє, Лиш нещасна моя думка Росте та повніє. В якім смутку, в якім жалю З нею я блукаю, В яких болях на чужині На світ породжаю. Породжаю, оглядаю… Мила моя, мила, Чи ти мене, моя мила, Не щиро любила? Чи я тебе, моя мила, Не любив, як треба? Чи то мені така доля Випала із неба? Чого ж дума така пишна, Чого ж слово бідне? Дитя моє недоспіле, Дитя моє рідне! Згубив би я тебе разом, Як Час свого сина, Але, може, тебе прийме Мати Україна!

Петрополь, 10.VII 1859

СИРОТИНА Я БЕЗРОДНИЙ...

Сиротина я безродний, Десь загину в чужині - І ніхто очей холодних Не закриє там мені. І нерідною рукою Буду в землю я зарит, І тепленькою сльозою Ніхто хроба не зросить…

4 мая 1852 года

ТИ НЕ МОЯ

Ти не моя, дівчино дорогая! І не мені краса твоя; Віщує думонька смутная, Що ти, дівчино, не моя! Ти не моя! За личко гарне Справляє хтось колодія… Мої ж літа проходять марне, Бо ти, дівчино, не моя!.. Ти не моя!.. І брови чорні Милує інший, а не я, І інший хтось тебе пригорне, А ти, дівчино, не моя!.. Ти не моя, голубка сива!.. Щаслива доленька твоя, Моя же доля нещаслива, Бо ти, дівчино, не моя!.. Ти не моя! Но що ж я маю? Чим похвалюсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя кохаю; Но ти, дівчино, не моя!..

МЕНЕ ЗАБУДЬ, МОЯ ДІВЧИНО!...

Мене забудь, моя дівчино! Спокійно жий, щаслива будь, Цвіти хоть рожой, хоть калиной, - Мене забудь, мене забудь!.. Мене забудь - і тяжким смутком Не розбивай біленьку грудь: Шукай собі коханка хутко, Мене забудь, мене забудь!.. Мене забудь, мене не треба! Та якби я коли-небудь Тебе забув… - о боже з неба, Мене забудь, мене забудь!..

19 февраля

ПІСНЯ

Не дивуйтесь, добрі люди, Добрі люди, ви, сусіди, Що задумуюсь між вами, Що журюся я завсігди. Літа мої молодії… Що ж по тому? Що ж по тому, Як без щастя, як без долі Жити в світі молодому? Моє щастя за горами, Може, другим помагає. Моя доля враз з Дунаєм В синє море упливає. Життя моє! Життя моє! Ти - покошеная нива. Не зосталась, не пригнулась Жадна квіточка щаслива. Серце сохне, серце чахне, Душа рада в холодочок; Но де гляну, подивлюся - Тільки камінь та пісочок. Серце сохне, серце чахне, Як в полі билина тая, Поки його не пригорне Де могила сировая. І пригорне могилонька!.. Хто ж рідненький там заплаче? Хіба ворон чорнокрилий, Пролітаючи, закряче!.. І пригорне могилонька!.. Хто ж за мене спогадає? Як подумаю за сеє, З жалю серце розпукає… Не дивуйтесь же ви, люди, Не дивуйтесь ви, сусіди, Що задумуюсь між вами, Що журюся я завсігди!

29 июня 1854 года.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув чорні очі… Повій, вітре, з полуночі. Між ярами там долина, Там біленькая хатина, В тій хатині голубонька, Голубонька-дівчинонька. Повій, вітре, до схід сонця, До схід сонця, край віконця. Край віконця постіль біла, Постіль біла, дівча миле. Зупинися нишком-тишком Над рум'яним білим личком, Над тим личком зупинися, Чи спить мила - подивися. Як спить мила, не збудилась - Нагадай їй, з ким любилась, З ким любилась і кохалась І кохати присягалась… Як заб'ється їй серденько, Як дівча зітхне тяженько, Як заплачуть чорні очі, Вертай, вітре, к полуночі. А як мене позабула, Як нелюба пригорнула - Ти розвійся край долині, Не вертайся з України… Вітер віє, вітер віє; Серце тужить, серце мліє… Вітер віє, не вертає, Серце з жалю замирає.

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГОРЯ...

Не знаєш ти горя, Не відаєш жалю, - Щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю! Заліза пудами І начиння маєш, Сядеш у світлиці - Думоньку гадаєш. І гадаєш думу: Скільки пудів взяти, Щоб, на диво світу, Штабу ізкувати. І вдруг твої слуги Вугля насипають, Широкії міхи Вогонь роздувають. Горить чорне вугля, Горить, не згасає, Залізо калиться, Іскри розсипає. Залізо збіліло - Хватаєш кліщами, Кладеш на ковадло, Вариш молотками. І готова штаба, І не маєш. Жалю… Щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю!

Пішов і я, дядьку, Від батька на волю: Сиджу на чужині Кую свою долю. Заліза і сталі Я не покупаю, Начиння і кузню Свою рідну маю. Сильні міхи дують, Залізо біліє; Кладу на ковадло - Рука мені мліє. І тяжко, і важко Молот підіймати, Бо нікому, видно, Мені помагати. Підійму я молот, По залізу вдарю, Но штабу до штаби Ніяк не приварю. Та як приварити: Піску я не маю. І сяду я з горя, Думоньку гадаю. І гадаю думу: Ой боже мій, боже! До кого я вдамся? Хто мені поможе?

Піду я до батька, До рідної неньки… "Но, батьку мій, батьку, Голубе сивенький! Шістнадцять літ руки На кого робили? Чи ж ти іще досі Не виробив сили?" А брати молодші, Сестра моя рідна - До кого пригнеться Головка їх бідна? І німіє серце, І не зношу жалю, - Вдаюся до тебе, Прохоре-ковалю. Прохоре-ковалю, Моя ти родина, Я гину в чужині, Як тая билина. Я гину, а міг би Ще силоньку мати І не даром землю Сирову топтати. Поможи, Прохоре, На долю хорошу; Рублів п'ятьдесят лиш У тебе я прошу. Рублів п'ятьдесят лиш, А більше не треба; Пошле тобі господь Сто раз більше з неба.

Будь спокійний, дядьку, Я тебе впевняю: Не пущу їх марне І не прогуляю. Не пущу їх марне І не прогайную, Складу на науку Свою дорогую. І як господь зволить Кілька літ нам дати, Віддам тобі гроші, Як захочеш взяти. Но як, не дай, боже, Згину на чужині, Зумилосердися На моїй родині! На моїй родині Ти змилосердися, А за мою душу Богу помолися. Тим часом, ковалю, Здоров зоставайся. Пришли, не скупися Довго не вагайся. Довго не вагайся, Не завдавай жалю, Бо й так мені горе, Прохоре-ковалю!..

1 2 3 4