Шрифт:
Мала Настка була вірної чутливої вдачі. Так і любила вона, наприм[ір], свою з ганчірок і вичесаного льону звиту ляльку, яку їй зробила її мати, мужичка Марфа, одної неділі пополудню, з такою ніжністю, наче була б вона сама доросла і пригортала живу, улюблену дитину до своєї груді.
– Ти потіхо – моя потіхо, – говорила вона звичайно, при тім поважно, і схилялася з любов’ю до неї. – Ти, моя пташко, моя чічко… Чи не можеш ти і хвилини посидіти без мене? Мама кличе мене, мама лає, а ти мене все задержуєш. Тепер ти з’їла, напилася… я покладу тебе під зелений корч, близько від високих соняшників, щоби тобі сонце не світило в очі, щоби тобі не обсмалило личка – і йду на часок з гусьми на пасовисько. Розумієш? Вони мусять пасти траву… потім, як будуть ситі,– гай у потік, а звідти, якби мене не було, потоком дальше й дальше до Прута. Так, моя люба Анісю.
Так називала вона свою незграбну куклу-чудовище, зроблену з старих грубих ганчірок і льону.
– До Прута. Тепер ти підеш спати, а я засплю тебе і заколишу. Ти знаєш, як молодий син панотця співає? Він співає за Прут [1] , а я навчилася від нього. – Вона схиляється над предметом своєї любові, якого держала в руці на колінах, немов хотіла б заглянути йому в очі, чи він справді замикає їх до сну, чи держить їх створеними. Потім почала вона з замкненими устами бриніти знакому українську пісню. Вона бриніла її так тихо й перейнята нею, наче б її голос не був людський, лиш окружав її, як громада бринячих комах рівномірним ритмом, підіймаючись то вище, то нижче округ голови дитини.
1
«Над Прутом у лузі хатина стоїть» (Приміт. О. Кобилянської).
Потім вона перестала і здержала віддих. Поклала чудовище, що, як їй здавалося, заснуло, обережно під зелену руту, поблизу якої рядом високо виростали соняшники з зернистими плоскими обличчями, і притакнула їм. – Я йду, – сказала півголосом. – Я йду до гусей. Уважайте на дитину. Не відвертайте ока від неї. Заховуйтеся тихо і не перешкоджайте їй. Я зараз вернуся.
Соняшники послухали. Були спокійні, не обертали головки… не будили сплячої, а гляділи лиш заєдно своїми брунатними тарілковатими обличчями, окружені золотаво-жовтими листками, за малою дівчинкою, як вона відходила в сторону сонячну. Заєдно лиш в сторону сонця. А кругом бриніло. Бджоли влітали й вилітали з трьох, чотирьох убогих уліїв. Комахи гуляли в воздусі. Мотилі гралися й спочивали на цвітах… а один, званий «жалібним», з оксамитно-темними крильцями і білим краєм, летів, пливучи низько, майже аж занизько над землею і спочив хвилину, мов віддих, поблизу сплячої Анісі…
– Хто охрестив твою куклу? – спитав раз малий хлопчина дитину.
– Панотець, – відповіла мала Настка поважно.
– Панотець?
– Так. Він спитав мене раз, як вступив на подвір’я по тата, і мусив на нього зачекати, як я кличу свою ляльку – а я сказала, що вона ще не хрещена. Я не мала кумів.
Конец ознакомительного фрагмента.